Яворницький Дмитро Іванович
Спогади наших сучасниць про Дмитра Яворницького

Допоки руки служать, краю милий,
Не пожалію серця і снаги!

Леся Степовичка

Ось і відійшли останні люди, які особисто знали Дмитра Івановича Яворницького. Мені пощастило ще застати цих «останніх з могікан». Які хоч дитиною, хоч слівце чули від академіка Яворницького. 7 травня цього року не стало професорки Ірини Ковальової. І це, можливо, остання відома мені людина, котра дитиною знала Дмитра Івановича.

Що ж, час не зупинити. Люди смертні. Цей матеріал присвячено 170-річчю від дня народження Дмитра Яворницького, що виповнюється цьогоріч.

«Дмитро Іванович Яворницький був незвичайна людина, дивовижно доброзичлива, весела, дотепна, закохана в археологію і в свою дружину!», – таким академік запам’ятався Кірі Георгіївні Гаєвській (1912–2007) – мешканці Дніпра, бібліотекарці, яка працювала у бібліотеках Дніпропетровського гірничого інституту, обласній науковій, бібліотеках Москви, Києва, Ленінграда.

У 1948 році видано капітальну працю під назвою «І.Ю. Рєпін. Художня спадщина», за редакцією «генералів» від мистецтвознавства Ігоря Грабаря та Іллі Зільберштейна. І мало хто здогадувався, що саме 36-річна Кіра Гаєвська, будучи співробітницею серійного видання «Літературна спадщина», готувала до друку і спадщину видатного українського художника Іллі Рєпіна, виконуючи непомітну роботу. А лаври дісталися докторам мистецтвознавства. Отже, в тому, вже рідкісному, виданні друкувалися спогади Дмитра Яворницького про те, як створювалася картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І за це спасибі нашій землячці, яка прислужилася публікації Яворницького в часи, коли в Україні, здавалося, всі про нього забули. Або точніше – було велено забути…

Кіра Гаєвська – племінниця катеринославського доктора Матвія Олександровича Щоголєва (помер в окупації в квітні 1943-го), з яким підтримував стосунки Д. Яворницький. Походила ця жінка з культурної сім'ї, де по материній лінії були дворяни. По батьковій – актори, музиканти, художні керівники театральних труп. Саме її дідові Гнатові Гаєвському з його театральною трупою Симон Петлюра 1918 року доручив виступати перед вояками, які боронили незалежність України. Батько її Юрко (Георгій) Гнатович попри молодість був одним із керівників генерального секретарства внутрішніх справ часів першого уряду УНР на чолі з В. Винниченком.

Кіра Георгіївна ділилася зі мною спогадами про зустрічі з поетесою Ганною Ахматовою (мама Гаєвської навчалася з нею свого часу у Києві), Олександром Довженком та іншими діячами культури. Наприклад, 1934-го доля подарувала їй зустрічі з талановитим письменником із Одеси Борисом Пільняком, згодом знищеним сталінщиною, та його побратимом польським поетом Владиславом Бронєвським. З обома вона листувалась, у неї встановилися приязні стосунки. Власне і розшукав я осліплу вже на той час літню жінку саме тому, що музей Броневського у Варшаві, маючи її листівки до поета, прагнув знати більше про цю адресатку поета. Через варшавського письменника українського роду Антона Середницького звернулися до мене як літературного слідопита. Я й вирушив двадцять років тому на пошуки. Вони увінчалися успіхом. Кіра Георгіївна жила на масиві «Перемога», оточена любов’ю близьких людей. Зберегла унікальну пам’ять. Мала хист струнко викладати думку довершеним складом з масою деталей і подробиць.

Я запитував Кіру Гаєвську про одруження Яворницького з Серафимовю Дмитрівною Бураковою (Буряковою). Коли Дмитро Іванович вдруге одружився, згадувала Гаєвська, він узяв в дім не лише свою дружину, а також її двох сестер Буракових. Коли Кіра вже після Другої світової війни приїхала до Дніпропетровська та побувала у музеї, який має ім’я академіка, тоді екскурсоводом там працювала Зінаїда Буракова, сестра Серафими Дмитрівни Яворницької. Кіра на той час мала роботу в «Літературній спадщині» в Ленінграді. Якось вона ще раз приїхала до Дніпропетровська та зустріла на вулиці Зіну Буракову. Її в музеї зробили прибиральницею!

– Згадується особняк Яворницького, – розповідала Кіра Гаєвська. – Це був їхній власний будинок, який вони заповідали після своєї смерті місту. Я в молоді роки (після 1928-го, коли переїхала до Дніпропетровська з Києва) часто бувала у Яворницьких у гостях і коли по війні виявила, що зламали веранду, на якій ми колись пили чай, і побачила все, що там коїлося, серце кров'ю обливалося...

Напередодні нового відкриття під час реконструкції сімейного гнізда Яворницьких (відкрилася меморіальна садиба 1988-го після 14 років закриття для відвідувачів) до Кіри Георгіївни прийшли з музею за консультацією. Музейники просили підказати, де які книги стояли в будинку у Дмитра Івановича. Перш за все – нагорі, у тій кімнатці, яка знаходиться в мезоніні на другому поверсі. То була улюблена Кірина кімната в оселі Яворницьких.

Коли вона приходила у «запорозький курінь» по якусь книжку, то завше піднімалася на другий поверх, сідала в плетене крісло – там були дачні меблі... І розкошувала, читаючи. Своїх дітей Яворницькі не мали – то Кіру, можливо, сприймали за дочку. І ті книжки, про які дівчина тільки чула, тут із хвилюванням вперше бачила та тримала в руках. Яке диво! Вона тоді вже працювала у бібліотеці й була закохана у книгу.

– Як же ви вперше потрапили до Яворницького?

– Дуже просто. Мій дядько лікар Матвій Щоголєв був закоханий в археологію. Вони з істориком щодня ходили гуляти до парку ім. Т. Шевченка. Один – українець, другий – росіянин. Українець вірив у Бога, натомість росіянин ставився до Бога байдуже.

І щороку на Різдво Яворницький приходив до Щоголєвих на кутю.

– А в чому виявлялася релігійність нашого історика?

– Релігійність Яворницьких виявлялася в тому, що у них у будинку висіли ікони. Вони дотримувалися всіх православних звичаїв. Мій дядько Матвій Щоголєв (чоловік рідної тітки) закінчив медичний факультет Харківського університету і після цього працював у земській лікарні в Катеринославі-Дніпропетровську. Його, до речі. Високо цінував Михайло Родзянко, якому він якось подавав медичну допомогу.

Отже, Яворницький прийшов до Щеголєвих і почав говорити, що має історію 19-го століття французького видання Лярусс. Кіра запитала, чи можна прийти і почитати її? Так і познайомилася з сім'єю історика. Автор книжки про Яворницького Іван Шаповал помилково назвав її не племінницею, а дочкою Щоголєва.

У той час молоденька Кіра працювала з іноземними журналами з археології в бібліотеці гірничого інституту. Відтак мала стежити за новинками, що вийшло нового з археології. Ну, з французькою їй було просто – нею володіла добре, а ось німецькою – зі словником. Нерідко доповідала дядечкові, що нового вийшло в цих журналах. У 1922 року англійський археолог і єгиптолог Говард Картер виявив гробницю Тутанхамона в Долині царів у Єгипті. Це відкриття стало однією з значних археологічних подій XX століття, відродивши інтерес до Стародавнього Єгипту і породивши міф про «прокляття фараонів».

– Після того Яворницький із моїм дядьком Щоголєвим прямо захворіли тією подією! На кожній зустрічі про це тільки й говорили.

Життя не було лагідним до Кіри – в часи сталіншини репресували її матір, а потім тітку, бо були дворянки, через те поплатилися життям. І Кіра, яка мала тут щонайближчих родичів, була змушена жити поза Дніпром.

Тож зі старого її життя вціліли якісь крихти, до прикладу, – дивом залишилися розписні полив'яні горщики. Щороку вона отримувала такий горщик у подарунок від Яворницького. Вони зараз зберігаються у Дніпровському історичному музеї імені Яворницького, куди вони їх передали. Онук Женя Чернецький бачив їх свого часу в експозиції за підписом «Дар К. Гаєвської».

Отже, на прохання співробітників меморіального музею Дмитра Івановича Кіра Георгіївна згадала, що з книжок було на другому поверсі будинку Яворницького. І з тої нагоди подарувала музеєві поетичну антологію «Досвітні вогні» (1908), яку їй свого часу презентувала дружина професора-емігранта Василя Біднова Любов Біднова, яка 1934-го була змушена виїхати з Дніпропетровська під Москву. Кіра цю книжку не брала з собою до Ленінграда, коли туди виїжджала. Тому вона дивом і збереглася у рідних у Дніпрі. Розпатлана книжка уникла знищення, і в ній зберігся ще довоєнний лист до неї отого польського поета Владислава Броневського, який приїжджав до Дніпропетровська 1933–34-го. До речі, вона тоді запросила обох літераторів – і Бориса Пільняка, і Броневського до себе додому, де подружжя Щоголевих частували гостей українськими варениками з вишнями!

Вареники з’являться і в наступному сюжеті.

Доля подарувала мені знайомство з ще одним старожилом нашого міста – Галиною Володимирівною Аненковою (уродженою Дорошенко, 1924–2016). Вона народилася в Січеславі, тут навчалась у школі та металургійному інституті, працювала викладачем хімії в Кам’янському індустріальному інституті, є авторкою багатьох книжок з історії Дніпра і нашого козацького краю. Мала значні успіхи в генеалогії. Дослідила рід чоловіка, що належав до дворянської родини Аненкових. Так само ретельно студіювала власне родове коріння, належачи до старовинного шляхетського роду Дорошенків. В останній прижиттєвій книзі змогла довести завдяки архівним документам, що її батько (і відтак і вона з братами-сестрами) – нащадки двох гетьманів Дорошенків, родичі історика Дмитра Дорошенка і т. д.

Жила і померла Галина Володимирівна в Дніпрі, похована на Запорізькому кладовищі.

Частенько я бував гостем Галини Аненкової. Галина Володимирівна планувала написати окрему книжку спогадів про Яворницького, бо щоразу спливали нові й нові цікаві епізоди. Проте від того задуму залишилося не так вже й багато – здебільшого те, що ми пропонуємо увазі читача.

– Мабуть, я вперше побачила Дмитра Яворницького на Великдень, коли він прийшов до нас розговлятися, – згадувала моя спірозмовниця. (Цікаві збіги: і Кіра Гаєвська, і Галина Аненкова прожили понад 90 років. В обох дядьки приятелювали з професором. Обидві підлітками стали свідками того, як Яворницький приходив у їхні родини на найбільші українські свята – Різдво та Великдень).

– У Дмитра Івановича певно були якісь неприємності… Я ж мала лише сім років. Зовсім юна була, але багато пам’ятаю, – продовжувала Галина Володимирівна. – З Яворницьким був добре знайомий мій батько Володимир Дорошенко, який працював інженером-електриком. І батько, і професійний історик вважали, що ми, Дорошенки, є нащадки гетьмана. Звідси був інтерес історика до нашого роду. Мій батько надавав професорові якісь документи Дорошенків. Дмитро Іванович багато розпитував батька з історії нашого роду. А ще Яворницький хотів познайомити мого тата з якимось Дорошенком, з яким він дружив і нібито вимальовувалося, що це наш родич.

Але цього не сталося. Можливо, тому що помер Галинин дядько, професор Іван Іванович Завадовський (1887–1932), з яким Яворницький підтримував стосунки. Попри те, що Завадовський був проректор ІНО (університету) і депутат міської ради, у нього регулярно гепеушники робили труси (обшуки), перегортаючи все догори дриґом. Це відбувалося лише тому, що його сестри жили в Західній Україні, отже, під «панською Польщею», і листи від них викликали нездорове зацікавлення «органів внутрішнього буріння». Через постійні стреси доктор наук помре у 45 років! А з другого боку, доживи він до 1933-го, будьте певні, його неодмінно б заарештували як галичанина і «польського шпигуна». Саме тоді почалося масове полювання на галичан.

Стоп! А Яворницького хіба не 1933-го року вигнали з музею?! Тоді ж таки. Справедлива влада не робила винятків нікому… Старій професурі більшовики не довіряли.

Ось уривок з віршика, який друкувався в місцевому літературному журналі «Зоря» в січні 1933 року:

Он образ, сива борода,
Професор. З порохні і гною
Його думки, чуття, слова
За рідною старовиною.

До звільнення професора лишалися лічені місяці… Звинувачення прозвучало.

Після передчасної смерті свого дядька Завадовського Галина Дорошенко бувала у Яворницького разів три-чотири. Їй таки вдалося докопатися у власній генеалогії до джерел. У своїй книзі доведе через тривалі архівні пошуки, що вони справді нащадки гетьманського роду.

А у віршику про професора звучало:

Їм гетьмана б, подай панів,
Хутір, війце та «крутороги»,
Не їздитимуть більш вони
Варити кашу до порогів…

Не маю сумніву, що це написав один з тих комсомольських поетів (його ім’я або псевдо Павло Радій вам нічого не промовить!), який навідувався в музей до Яворницького, їздив Дніпровими порогами, а 1932–1933-го влупив по старому за повною програмою!

Тут – усе про Яворницького. Хутір? Яворницький як кожен українець мріяв про свій хутір, а не колгосп. Це видно з багатьох його листів. Слова «війце» має кілька значень. Найчастіше воно вживається як гряділь плуга, деталь, що з'єднує ярмо з лемешем і чепігами. Також, у застарілому значенні, «війце» може означати дишель у воловому запрягу або жердину, яка з'єднує віз з ярмом. Яворницький всі ці значення слова нотував.

Нарешті про кашу, яку варили на порогах. Дмитро Яворницький і просвітяни часто їздили на поріг Ненаситець варити козацький куліш. Колись із гуртом краєзнавців ми на мікроавтобусі повторили те саме. Виїхали до піонертабору тоді ще Павлика Морозова в Микільському-на-Дніпрі з чудовим краєвидом на затоплені, правда, пороги. Побіля меморіальної дошки, відкритої з ініціативи Дм. Яворницького князю Святославу, загиблому на порогах. Я не раз у житті їв куліш із засмажкою, але той, на Порогах (засмажку готувала відомий історик професор Ганна Кирилівна Швидько!) чомусь зі мною вже на все життя. Гадаю, такої ж думки і мої колеги. Той, хто ніколи не варив каші на порогах, наче й до краєзнавців ще не пристав… Тож отой наклепницький віршик 1933 року своїм отруйним пафосом спрямований і проти нас. Ми теж варили куліш на порогах. А тепер подумайте – кому б спало на думку в 1933 році поїхати на пороги, щоб там варити кашу?! 1933 рік так із розмаху ударив по українцях, щоб і думки ніколи не виникало про поїздку на пороги. Та ще за кулішем…

– З Дмитром Івановичем Яворницьким, – пригадувала Галина Аненкова, –  ми десь 1929 року вирушили разом в одну поїздку, яка мені, дитині, добре запам’яталася. Нас запросили якісь приятелі, котрі тримали на лівому березі Дніпра свої млини (вони були механізовані) і тому цікаво було їх оглянути. Нас всіх ще запросили туди, де з щойно перемеленого на млинах борошна робили вареники, І ось зібрався великий гурт, який двома підводами на конях, вирушив у дорогу. Виходить, ми їхали на ці вареники! Їхали, пригадую, через міст на Дніпрі на Новомосковськ, де й заночували. А вранці рано поїхали далі. Це було на лівому березі Дніпра десь за Любимівкою.

Млин стояв на скелі на Дніпрових порогах. Це ж було перед затопленням порогів у 1932-му. Млин спорудили на скелі над урвищем. І туди страшно було дивитися.

Я вперше побачила як роблять борошно, мені показали жорна та інше. Побачила як роблять домашній сир. Все це як дівчинка я пізнавала. Вареники нам подали у величезній макітрі. Її дістали з печі два чоловіки.  Скільки там уміщалося вареників – не знаю, мабуть, зо дві сотні, не менше! Вареники поставили на стіл. І ми уплітали їх гарячими зі сметаною.

Прізвища цих мірошників я, звісно, не знаю. У них були сині і дочка. Дочка була старша за мене і син був уже дорослий. Всі сіли за стіл. Чоловік, мабуть, двадцять. І протягом якихось п’ятнадцяти хвилин всі ці вареники з’їдено. Вони виявилися дуже смачні.

…Десь, може, за місяць після тієї поїздки Галинка з батьком побувала в гостях у Дмитра Івановича. У нього була друга хвіртка до двору з вулиці Поля. Мала Галинка думала, що вулиця зветься Поля, бо веде в поле… І ось, вийшовши через цю хвіртку з садиби Яворницького, вони попрямували до парку Т. Шевченка, розташованого по сусідству. Дійшли до урвища. І Дмитро Іванович сказав дівчині, показуючи на той берег Дніпра:

– Он, бачиш там вогник? Ось там ти вареники їла.

Це було вже під вечір, і на тій скелі стали спалахувати вогники. Там стояло дуже багато млинів.

Потім, десь 1933 року, вони з батьком знов побували у Яворницького. Він хворів, погано почувався. А востаннє Галина його бачила в 1935-му – можливо, на початку 1936 року. Він послав татові записку і просив тата прийти. Вони й пішли до Яворницького. Юна Галина Дмитра Івановича не пізнала. Він був пригнічений і мав вигляд глибокого старця. Зазвичай він був стрункий, підтягнутий, дуже багато сміявся. Дуже охоче оповідав чимало смішних історій і анекдотів. Тобто був веселун, душа компанії. А того разу вийшов змарнілий чоловік в якомусь дивному халаті. Він розповів татові, що його викликали в органи і заарештовували на один чи два дні. І на нього, ясна річ, це дуже вплинуло.

Він духом похилився зовсім і сказав:

– У мене сьогодні навіть їсти нічого.

Галинці годі було собі уявити – як це сьогодні немає чого їсти…

Про що вони з батьком гомоніли – вона, звичайно, не знала. Бо дорослі бесідували. А її посадовили у дворі на крісло-качалку. Вона на ньому й качалася. І пригадувала, що коли раніше бували у Яворницького, у нього була хатня робітниця, яка подавала на терасу чудові пиріжки. Цього вже нічого не було. Не стало й хатньої робітниці. На дівчину це справило дуже тяжке враження.

А потім тато перейшов працювати на металургійному заводі імені Петровського. Відтак вони переїхали з вулиці Філософської на околицю міста – в Кайдаки. Й через те зо два роки у Яворницького не бували. Доходило до них нібито він кудись виїжджав і буцімто якийсь період його тут не було.

І остання зустріч – на похороні, куди Галина Дорошенко пішла з татом. Вона була впевнена, що Яворницького відспівували у Лазарівській церкві на Севастопольському цвинтарі. Бо його туди несли. Але коли його опускали в могилу – не пригадувала. Народу було багато, дуже багато. Але те, що вони йшли вулицею Чернишевського до Севастопольського цвинтаря, добре затямила. Церква була мала, а народу забагато. Тож вони з батьком покрутилися там і пішли додому. Галині стало погано, голова заболіла. Ось така була печальна картина.

…Дві жінки – два спогади про Дмитра Яворницького. В кожному – якісь милі дрібниці давньої дійсності. І кожній хотілося зберегти в серці дорогий образ цьогорічного ювіляра.